Століттями імперія намагалась русифікувати Україну, нав‘язуючи відчуття меншовартості. Насамперед це відбувалось на культурному фронті. Росіяни переписували історію, забороняючи українську мову та культуру з метою знищення української ідентичності та проголошення себе «старшим братом» у колисці слов‘янських народів. Проте, уся пропаганда розбивається о залізну стіну історичних пам‘яток, архівних документів та наукових досліджень.
Адже українська мова походить від живої народної розмовної мови, що дійшла до нас ще з ХІ століття на берестяних грамотах. Тоді як мова рф — від штучно створеної консервативної старослов‘янської (церковнослов‘янської). Насправді ж, ця мова належить до південнослов‘янської підгрупи слов‘янських мов. Точніше є солунським діалектом давньомакедонської мови, котрою в IX столітті Кирило та Мефодій переклали грецький текст Біблії. Ставши мовою слов‘янського православ‘я, старослов‘янська отримала також назву — церковнослов‘янську.
Хоча між «споконвічним» старослов‘янським і церковнослов‘янським є істотні фонетичні відмінності. Одні й ті самі слова читаються по-різному. А ось те, що саме українська справді була мовою спілкування на теренах Русі доводить той факт, що писарі, які працювали над переписуванням церковних та інших книг, часто помилялись та використовували українські слова.
Зараз у широкій часовій, територіальній, стильовій диференціації обсяг українського лексикону може сягати 1 млн слів. У той час, як російська мова разом із сучасними словами та діалектними налічує 400 тисяч слів. Також можна будь-яке російське слово зі слов‘янським коренем вивести українською мовою. Але не кожне українське слово можна вивести, користуючись російською мовою.
Приклади:
- немає в російській мові слова «плескати» (хлопать), але є «идти в пляс» (танцюючи, плескати в долоні);
- немає слова «прати», але «прачка»;
- також сюди можна навести словотворення із суцільними винятками із правил — в українській мові «людина-люди-людство», а в російській «человек-люди-человечество»;
- проблеми з одниною та множиною — в українській мові «діти-дитина», в російській «дети-ребёнок» тощо.
Крім того, не можемо не навести у приклад всім нам відомий вираз «расставить все точки на и», але ж звідки у них крапки над «і»?).
Радянська ідеологія загалом дуже серйозно підірвала традиційні устої в різних гуманітарних сферах. І особливо — у царині мови, бо ніщо так не оприявнює та не матеріалізує інакшість, як мова. Тому філософія мови, що формувалася у світовій практиці та практиці українських мислителів, силами радянських «науковців» була сильно спримітизована, спрощена до абсолютно утилітарної функції, що вкладалася у формулу «мова=засіб спілкування».
Ця теза була на руку російським ідеологам, бо в умовах побудови комуністичної імперії мову розглядали лише як інструмент, що мав би працювати у системі радянського будівництва. Вони також свідомо замовчували, що мова має значно глибинніші функції. Вони пов‘язані із впливом на свідомість людини, на її світосприйняття, зрештою, сприяння себе у цьому Світі, на родову і національну пам‘ять.
Усе це закодовано у звуках, словах, словосполученнях, реченнях. Через мову, ніби через оптику, люди сприймають Світ. Усі відмінності у мові свідчать про різне сприйняття Світу через мову, різне мислення, різну поведінкову парадигму, котру і формує мова.
Класичні приклади:
- «перемогти» (за котрим відчувається прив‘язане до людської волі — «могти» та «победить» («по беде» — коли біла сама минеться);
- «лікарня» (там, де «лікують») та «больница» (там, де «болеют»);
- «досягти успіху» (від «сягати/сягнути» — намагатися дістати щось) та «добиться успеха» (споріднене з «бить»).
Крізь лінгвістику досліджують національну свідомість та ідентичність, адже особливості мови визначають всю суть ментальності. Так от російська мова має цікаву граматичну властивість — утворення безособових конструкцій. Тобто дія відбувається сама по собі безособовою силою у відсутності суб‘єкта. Наприклад: «мною был подписан указ», «нас занесло» (а не «мы пришли»).
Анна Вежбицька (польський та австралійський лінгвіст) у своїй праці «Російська мова» дала оцінку цьому явищу: «Багатство і різноманітність безособових конструкцій в російській мові показують, що мова відображає та всіляко заохочує тенденцію, що переважає в російській культурній традиції, розглядати світ як сукупність подій, що не піддаються ані людському контролю, ані людському розумінню, причому ці події частіше бувають для нього поганими, ніж добрими».
Це явище укріплювалося, популяризувалося серед росіян та нав‘язувалося іншим народам за часи радянської епохи. Ба більше, радянський режим навмисно змінював правопис, правила, граматику в українській мові задля її максимального наближення до російської.
Приклади:
- було «вакації» — стало «канікули»;
- було «цинамон» — стало «кориця»;
- було «осідок» — стало «місце перебування»;
- було «великий віз» — стало «велика ведмедиця».
Розвиток безособових конструкцій характеризує менталітет середньостатистичного росіянина. Сьогодні ми маємо квінтесенцію знеособлення, виражену у граматиці російської мови, граматики зняття з себе відповідальності. Радянська епоха культивувала вчення, у котрому суб‘єкт виявлявся точкою докладання якихось вищих сил історії. Він не приймав рішення, але був вдячний за мудре керівництво.
Олександр Пешковський (радянський лінгвіст, один із піонерів вивчення російського синтаксису) зазначав: «Безособові речення, як ми бачимо, аж ніяк не є залишками чогось вимирущого в мові, а навпаки, це є тим, що дедалі більше і більше розвивається та вкорінюється».
І той факт, що процеси в європейських мовах еволюціонують, а в росії, навпаки, трапляється деградація мови та, як наслідок, зростання колективного несвідомого підтверджує Анна Вежбицька у своїй дослідницькій роботі: «Зростання безособових конструкцій, витіснення особових речень безособовими є типово російським феноменом. В інших європейських мовах — наприклад, у німецькій, французькій та англійській — зміни зазвичай йшли в протилежному напрямку. Це дає всі підстави думати, що неухильне зростання і поширення в російській мові безособових конструкцій відповідали особливій орієнтації російського семантичного універсуму і, зрештою, російської культури».
Тим більше приблизно 10 років тому з‘являється нова частина мови — категорія стану. Це присудок у безособових реченнях, позначає стан людини, природи. Зовні не відрізните від дієслова або прислівника, однак дієслово — це про дії людини (наприклад: «я веселился») або прислівник — це про ознаку дії (наприклад: «весело взяли»). А от категорія стану — це незрозуміло хто, незрозуміло що зробив і не ясно, що стало (наприклад: «было грустно, стало тревожно, будет страшно»).
Передача відповідальності за те, що відбувається вгору по ієрархії знаходить все чіткіше відображення у мові. Та сама тенденція зберігається й у відношенні до природних явищ. За часи радянського союзу особливо рейтинговими були програми із прогнозом погоди. Це свідчить про підсвідоме розуміння того, що в радянській епосі не було правдивості. Засоби масової інформації брехали. І до того ж усі біди можна було звалити на погоду, а не на результат власної діяльності. «Это я не болею, это мне болеется» — перенесення відповідальності на щось вище, позбавлення від своєї суб’єктивності.
Фактично довгими десятиліттями вибудовувалася граматика зняття відповідальності — граматика деградації нації росіян. Адже всі вважають себе інструментами вищих сил, котрі від них не залежать. Залізна російська логіка: віра у вищі сила та телевізор, що ретранслює волю цих сил.
Лінгвістам та антропологам властиво помічати такі особливості. Адже і граматика, і географічне розташування, і форма правління, і громадське виховання тощо формують національний характер. Російська культура завжди прославляла пасивні страждання, а не активні добрі справи як запорука духовності. Індивідуальність та ініціатива завжди переслідувалися. У той час, як будь-яка влада — від Бога. Догмат Петра І, котрий ставить владу вище за Бога, дотримується і сьогодні. Тому ми й бачимо бажання політичної еліти відновити імперію та жити по умовному пакту Молотова — розділити зони впливу для панування над Світом.
І на останок як у висновок хочеться навести цитату із книги Юрія Нагібіна «Темрява у кінці тунелю», що була написана у 1994 році: «Люди часто запитують — себе самих, один одного: що ж буде? Те саме питання ставлять нам з довірливим жахом іноземці. Що ж буде з росією? А нічого, абсолютно нічого. Буде все та ж невизначеність, зиб, болото, спалахи поганих пристрастей. Це в кращому випадку. У гіршому — фашизм. Невже це можливо? Найбільша вина російського народу у тому, що він безвинний у своїх очах. Ми ні в чому не каємося. Може, настав час перестати валяти дурня, що російський народ був і залишився забавою лежачих поза його силами? Зручна, хитра, підла брехня. Все в росії робилося російськими руками, за російською згодою, самі й хліб сіяли, самі й мотузки намилювали. Ані Ленін, ані Сталін не були б нашим роком, якби ми цього не хотіли».