Коли людина знаходиться «на межі», то вона здатна, здавалося б, на неосяжні для усвідомлення вчинки, що знаходяться на межі людських здібностей.
«По суті мене та побратима вже «похоронили», вважали загиблими. Але він знайшовся у першу ніч, а тільки через дві доби. Тобто ми вмерли та воскресли. У цій ситуації жалітися взагалі не варто. Я щасливий, як слон, бо вижив», — розповів нам Дмитро Фінашин (Фін), військовий з батальйону оперативного призначення імені героя України генерал-майора Сергія Кульчицького.
Однак, кажуть, що у критичній ситуації людина не підіймається до рівня своїх очікувань, а опускається до рівня своїх навичок. Тож жага до життя та навички Фіна допомогли йому вижити в ситуації, з котрої, на перший погляд, вийти неможливо.
Фін служить у ЗСУ з 2015 року. Пройшовши війну на сході країни, він приймав участь у боях за незалежність українського народу перші три місяці повномасштабного вторгнення. До того, як під час евакуації бойового товариша він отримав поранення, у результаті котрого було ампутувано ліву руку та палець на правій руці.
Через декотрий час Дмитру присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Першопочатково військові товариши Фіна подавали документи на нагороду з приписом «посмертно».
Наразі Фін продовжує служити в армії, займаючись аналітикою у безпілотній авіації на посаді офіцера з розвідки у Національній гвардії України.
Дмитро розповів нам про ті самі дві доби, які він провів у сірій зоні у пошуках шляху назад, періодично втрачаючи свідомість від втрати крові.
Крім того, у ході розмови було обговорено проблематику протезування рук та складнощі, а часом розпач, із котрими щоденно стикаються важкопоранені, українські воїни.
Кульмінаційний момент стався, коли в одному з пшеничних полів на Донеччині Фін та його побратим евакуювали пораненого побратима. Під щільним вогнем ворожої артилерії військові, повзучі, тягнули третього.
«Це було поле по коліно заввишки й ми мали повзти 120 метрів. Під@ри розуміли, що ми приблизно там, але не знали, де саме, тому вони просто у наш бік стріляли з артилерії.
Спочатку мені розтрощило палець на правій руці, я перемотав його бинтом та ми продовжили евакуацію. Потім вдарило по шолому, я змістився в бік і тоді мені розтрощило кістку на лівій руці й уламок пройшов через руку та корпус тіла. Оскільки у мене вже було поранення на іншій руці, то я не міг самостійно накласти турнікет. Поки мені наклав його побратим, то я втратив багато крові. У мене була артеріальна кровотеча. Я вже не міг йти. З мене зняли шолом та бронежилет, аби легше було тягнути.
У мене залишився лише ніж у кармані. Я, навіть, віддав телефон побратиму, якого не поранило — його позивний Сократ. Я назвав пін-код та попросив його, якщо він вийде живим, подзвонити моїй рідним та сказати, що я загинув і передав їм, що я всіх люблю та цілую. Я дійсно не думав, що виживу.
Але Сократ пішов уперед, щоб знайти шлях та його вбили підори. Вони забрали його рацію та сказали нашій бригаді: «нет больше вашего Сократа, а остальных 300 мы добили».
Оскільки серед військових із нашої бригади було більше поранених, аніж цілих. То вони забрали всіх поранених та відійшли. Доки ми відходили та евакуювали бійця, то наша бригада прикривала нас протягом шести годин. Але боєкомплекти не резинові й мають тенденцію закінчуватися.
Вже потім товариши з моєю бригадою розповіли, що намагалися тіло знайти, літаючи на дроні. Але побачили лише слід у пшеничному полі — стежка, котру ми помʼяли, коли повзли. Але потім вона закінчується, а тіла немає. То наші військові подумали, що підори забрали тіла до себе на позиції.
Своєю чергою, російські військові теж відійшли, бо наша бригада теж била по них артилерією. То я залишився сам фактично у сірій зоні.
По пам’яті я намагався добиратися у бік своїх. Але вперся у високе, щільне соняшникове поле. Я зрозумів, що якби туди заліз, то мене вже ніхто не знайшов би. Лише колись через багато років змогли б впізнати по зубах. Тому я залишився на одному місці. Фактично воно було єдиним більш менш прохідним. Так воно і сталося — мене знайшли там військові іншої бригади.
Хоча першу ніч я не знав, де я знаходжуся. Вже, коли зрозумів та знайшов цей яр і там залишився. Ще тому, що там була калюжа з водою. Фактично з болотом. Через глину та траву вода не встигла висохнути. То я пив звідти. Адже моя пляшка з водою закінчилася ще вранці першого дня до поранення.
Утім, їжі ніякої не було, отже енергії теж. Але треба було якось зігрітися. При цьому вночі тоді було лише 4 градуси. Встати на ноги я не міг, бо не вистачало крові. То я повзав, щоб зігрітися й після цього періодично втрачав свідомість.
Крім того, мозок малював галюцинації, наприклад, що десь поруч стоїть машина з нашими військовими. Я намагався повзти до них, трохи грівся та знову втрачав свідомість.
Через дві доби на ту місцевість приїхала 80 бригада. Вони не знали місцевість та випадково натрапили на мене, евакуювали до наших позицій та передали по рації. Тоді приїхала моя бригада, мої товариши були в шоці від побаченого. Моя рука була дві доби з турнікетом, то вона так страшно розпухла, стала фіолетовою та була настільки великою, що годинника на запʼясті не було видно. Бо зазвичай турнікет має бути не більше шести годин, або уникнути ампутації.
Моїм рідним нічого не встигли сказати. А от жінці товариша, якого ми тягнули з самого початку, повідомили, що він загинув. Хоча він знайшовся у першу ніч. Коли він їй подзвонив, то вона одразу не повірила й подумала, що це їй росіянин дзвонить.
А моїй родині не знали, що сказати. Зазвичай я їм писав, що все добре. А того разу, коли ми виходили на завдання, то розуміли, що щось піде не так. Тоді я написав: «люблю» і зник на три доби. А потім ані я, ані друзі не брали слухавку. Звісно, що у рідних були сумніви. Але потім, коли мене знайшли, то я їм повідомив, що все добре — мене знайшли, руки скоріш за все не буде.
Рідні спочатку не знали, що зі мною. Ніхто нічого не казав, тому вони думали, що я паралізований.
До речі, я думав про це і це дуже страшно — стати паралізованим. Бо коли я лежав у реанімації, то поруч зі мною був 21-річний хлопець. Один уламок потрапив у нього та зайшов у шийний хребець. І все — хлопець паралізований. Він все розуміє, говорить, але нічого не може робити. І от біля нього сидить мама, а він мовчки дивиться в одну точку. Він, навіть, не може зробити суїцид.
Як на мене це страшно. Страшно і без двох рук залишися. Ти все розумієш, але не можеш банально себе обслуговувати, навіть у вбиральні.
Технологія протезування — примітивна. Тобто зробити його легко, але питання в тому — як пояснити протезу, що та коли треба робити. Адже засоби управління не працюють.
Наприклад, у мене найбільш сучасний протез за 61 тисячу доларів. У нього міоелектричні датчики, які мають зчитувати імпульси під час скорочення мʼязів. Оскільки у мене висока ампутація, то на весь грудний мʼяз та лопатку надягається карбоновий ковпак, усередині він силіконовий. І щоб здати кість я маю скоротити грудний мʼяз, а щоб стиснути — напружити лопатку. У решті решт через 30 хвилин із мені сходить 100 потів і протез починає жити своїм життям, хаотично стискаючись та часом реагує ще на удари серця. Мені легше без нього.
Я думаю, що через десять років навчаться все таки ставити якісь чіпи. І тоже може можна буде про щось говорити щодо нормальної робити протеза рук.
Цього березня мені запропонували стати радником по протезуванню. Спочатку я подумав, що це гарна ідея. Бо коли я зустрівся з цією проблемою, то у мене не було жодної інформації, ніхто не міг нічого підказати. Людей багато і не встигають всіх проконсультувати. До мене серед бійців був би високий рівень довіри.
Коли я прийшов у Міністерство, то мені сказали, що треба побалакати з хлопцем, у якого високі ампутації двох рук. Я усвідомив, що я не знаю, що йому казати, бо у мене одна рука й протез мені зовсім не допомагає.
Тоді ж я поспілкувався з Вадимом Свириденко (уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій), у нього низькі ампутації двох рук та двох ніг. І, навіть, він сказав, що коли йшов до того хлопця, то не знав, що йому казати, бо дві високі ампутації — це ще гірше».
Слухаючи історію Фіна, мимоволі захоплює подих від неймовірного порятунку тоді, коли, здавалося би, це неможливо. Від того, що таких історій із незворотними наслідками поранень дуже багато і, на жаль, далеко не всі закінчуються порятунком. Захоплює подих від усвідомлення, скільки болю принесла російська федерація не тільки мільйонам українців, а й багатьом іншим націями навколо себе.
Мимоволі припиняєш дихати, коли усвідомлюєш, що насправді є речі страшніші за смерть і кожного дня мужні українські воїни дивляться цій загрозі в очі, продовжуючи боротьбу попри все.
Війна назавжди закарбується у памʼяті кровавими літерами. І якби люди не намагалася сховати ці спогади у «дальній кут», вони все одно будуть підсвідомо вбачатися у повсякденному житті.
Так, наприклад, Фін розповів, що сильно тригерять літаки. Адже минулої весни російський винищувачі три дня поспіль кожні 30 хвилини бомбардували Фіна та його бригаду.
«Я був у Польщі, коли там змінювалося військове командування. Тоді було багато військових, техніки та винищувачі, котрі низько парили в небі. Був я та ще двоє військових, які воювали під час цієї війни. І ми всі втрьох викручувалися, як коти, коли чули цей звук. Мозком я розумію, що я в Польщі, але підсвідомо лише одна асоціація— з війною», — пригадав Фін.