«У підрозділі кажуть, що Барону поставили б пам‘ятник вже при житті, бо скільки б навколо під@рів не було — він все одно тримає позиції», — саме так відгукується побратим про одного з бійців 93 бригади з позивним «Барон».
І таких людей, котрим треба «поставити пам‘ятник при житті» в Україні наразі сотні тисяч. І багатьом із них пам‘ятник вже поставити тільки, на жаль, на могилі. Саме тому найменше, що може зробити суспільство, аби вшанувати пам‘ять тих, хто ціною життя чинить супротив росії — це розповсюджувати інформацію про ціну свободи та підтримувати українську армію.
Тож, продовжуючи нашу рубрику «Записки з фронту», ми поспілкувалися з військовим 93-ої бригади «Холодний Яр», котра боронить Україну на східному фронті. З історії ви дізнаєтесь про те, як попри відсутність зброї та достатньої кількості особового складу бійці тримали оборону міста Соледар.
«Історій, коли окупанти переважали нас чисельно у декілька разів та життя було на волоску насправді дуже багато. І у такі моменти допомагають не скільки знання та навички, а те як ти себе проведеш у такій стресовій ситуації та як будеш використовувати те, що маєш. Наприклад, по телебаченню розповідають, як на підготовці бійців наразі вчать стріляти, бігати тощо. Але на практиці зовсім все по-іншому. Я б сказав, що у більшості випадків лопата — твій друг, а іноді — лише ніж. Я своїм ножем копав і окопи, і бліндажі. Реально лежав на животі й гріб під собою. Бо, навіть, якщо була б лопата, то встати не можливо, а якщо встанеш, то одразу ляжеш, як то кажуть. І ще одне головне правило — треба завжди слухати небо, бо якщо пропустиш щось, то це щось тебе не пропустить.
Одним із яскравих прикладів панівної сили противника була історія, коли я попросив оператора дрона розбити огорожу, що була попереду мене, а він відповів, що за тим забором цілий взвод окупантів прийшов. У той момент я був у жаху, бо нас було всього три-чотири людини, а їх — повноцінний взвод із гранатометами.
У новинах розповідають, що ЗСУ тримають території, території то тримають, але питання — як? У кінці літа — на початку осені минулого року у Соледарі нас будо дуже багато, бо позиції розбивали «на раз два». Я когось я витягнув пораненого та повідомив керівництву, що нас розстрілюють, але воно ніяк не відреагувало. Потім я другого витяг, при чому за дві години в одній і тій самій ямі поранило бійця. Тобто ця позиція була вже настільки простріляна, що окупанти снаряди прям в окопи кидали. Після цього ми все ж таки відійшли у бік, де пробули ще два тижні, доки там вже остаточно нас не добили.
Також, коли мого побратима ранили, то я передавав, звідки росіяни стріляють, але чим точніше я називав місце їхньої дислокації, тим точніше вони били по нас. Адже перед цим росіяни вбили нашого військового та забрали рацію, з якої нас прослуховували.
4 вересня нас залишилося сім осіб, чотири з яких були поранені та контужені. Ми відійшли з позиції, бо її розбило танком, також знищено було наш кулемет, то нам, навіть, нічим було відбиватися. І от хлопці тягнули раненого, а я з побратимом ледь йшов. Нам довелося залишити все, бо стріляли як спереду, так і збоку. Це насправді було диво, що ми дісталися третьої позиції.
Але і там нас оточили з усіх боків. Я сподівався, що нас буде 20 людей. Але їх теж всіх розбили, тому нас залишилося дев‘ятеро. У решті решт вибуховою хвилею мене скинуло з великої висоти. Я разом із десятками кілограмів амуніції вплав головою вниз. Я настільки пошкодив спину, що коли через декілька днів мене положили на м’яке, то я думав, що помру тією ніччю від болю. Зараз у мене грубо кажучи хребці розкладаються, багато гриж та міоми».