Минулого року явище війни сприймалося як факт із далекого минулого. Суспільство могло певною мірою уявляти буденність цивільних та військових під час війни на основі історичних фактів, документів, чиїхось особистих щоденників тощо. А згодом ми робили певні висновки про війну, посилаючись на документальні та художні фільми, книги. Через що сформувалася низка стереотипів щодо буденного життя воїнів.
Тож ми запускаємо рубрику «Записки з фронту», аби дати суспільству уявлення про те, хто є Збройними силами України, розвіяти певні міфи про військову службу та повідати про її залаштунки.
Оскільки принциповою позицією фонда є особиста доставка всього, на що ми збираємо, то, відповідно, представлені історії будуть від тих, кому ми допомагаємо.
Тож у сьогоднішньому дописі ми поспілкувалися з військовим Балу (43 роки), який побував у найгарячіших точках на східному фронті.
«У цивільному житті я був звичайним будівельником і жодного разу з автомата не стріляв. Але я зрозумів, що у мене немає вибору — треба йти добровольцем та захищати країну. Оскільки я жив в Ірпені, то спочатку я евакуював свою родину на захід України. Після цього, 11 березня я вступив до лав ЗСУ. Моя бойова підготовка тривала 30 днів.
Напевно, найзапекліші моменти моєї служби були у Луганській області. 25 травня у метрі від мене розірвався снаряд і я отримав контузію, через що деякий час лежав у шпиталі. І хоча наразі я командир взводу технічного забезпечення, тобто займаюся ремонтом техніки та озброєння у батальйоні, багато хто з контузіями продовжує воювати.
І хочу зазначити, що спочатку найважчим є звикнути до постійних обстрілів. Але потім ти настільки звикаєш до цієї буденності, що часом і не помічаєш їх, можеш, навіть, спати під час обстрілів. Але не дивлячись на це гучні звуки та асоціації з ними настільки викарбовуються у пам‘яті, що потім ти несвідомо рефлексуєш на них у буденному житті. Наприклад, коли я був у шпиталі й почув якийсь звук, то в мить вже був під ліжком. Аналогічна ситуація сталася у кафе, коли у приміщенні щось впало, то я рефлекторно вже під столом сидів.
Війна не аби як відбивається на психіці, просто ти цього не помічаєш. Особливо у пам’яті закарбовуються трупи та їхній запах. Також кожного разу, як засинаю — сниться війна.
Але все ж таки найбільше не вистачає сім‘ї. На рік військовому дається всього десять вихідних. Тож місяць тому я їх всіх використав, щоб відвідати родину.
З історій, що найбільше запам‘яталися можу поділитися наступними.
Коли звільнювали Тошківку та Лисичанськ, то звідти вивозили ранених. І ось якось я їду за кермом, виїжджаємо на дорогу, а там купа к@ц@пів, то я просто натиснув газ і ми в‘їхали в них. Вони ще стріляли нам у слід, але, на щастя, не потрапили.
А якось було таке, що ми сиділи в окопах 18 днів без перерви, а дехто, навіть, більше. Це було у полі таким чином, що ми з одного боку, а росіяни за 800 метрів з іншого боку. То коли вночі ніхто не стріляв ми чули, як вони балакають.
До речі, якось в окопах у нас була собака, яка дуже нам допомагала. Бо собаки краще чують ультразвук, то за 30 секунд до обстрілів вона ховалася у норку, таким чином сигналізуючи нам майбутню небезпеку».
* * *
Тож, аби у майбутньому мати змогу слухати більше історій про те, як знищують окупантів, треба подбати зараз про якісний захист життів українських військових.
Тому ми нагадуємо про ❗️збір коштів на плитоноски❗️