Сьогодні ми продовжуємо нашу рубрику розповідей військових про їхнє буденне життя на війні (попередній текст тут). Нижче вам представлена історія військового із позивним «Кіров», який побував у найгарячіших точках на східному фронті всього після місяця військової підготовки.
Поспілкувавшись із воїном, ми дізналися, який момент на війні для нього є найстрашнішими та як тримати себе у руках, коли за секунду по п‘ять прильотів поруч із тобою.
«До служби в армії я працював будівельником, жив із родиною в Закарпатті. 11 березня призвали по повістці. Приблизно місяць проходив підготовку. Вона полягала у вченнях на стрільбищі та вивченні теоретичного матеріалу. Але я б не сказав, що теорія відповідає реальності. Частіше за все на фронті діяти доводиться по ситуації. Головне — вийти на таку позицію, аби тебе не дістали, але ти дістав.
Здебільшого виконував бойові завдання у Луганській області десь до літа. Потім десь два місяці був у лікарні через проблеми зі спиною. Вони почалися через те, що постійно знаходишся у бронежилеті, вагою близько 17 кілограмів.
Зазвичай графік виглядав наступним чином. П‘ять-сім днів знаходишся на позиції у полі, а потім день-два є змога у найближчому селі відпочити. Втім, бувало і довше на позиціях знаходилися, бо кількість людей зменшується, а позиції ні, часом, навіть, розширювалися. А у Мирній Долині взагалі в окопах сиділи по 17-20 діб.
Перший бій був найважчим не тільки тому, що він був першим, а ще й тому, що м@ск@лі були всього у 10-15 метрів від нас, тобто ми їм прямо в очі дивилися. Через добу ми вийшли звідти з мінімальними втратами. Але все одно було важко від усвідомлення, що загинули чоловіки, які були зі мною на одній позиції. І от тоді ти дійсно усвідомлюєш, що теж міг не вийти.
Щодо найгірших моментів, то можу сказати, що це однозначно, коли чуєш, що побратим поранений, а ти не можеш нічим допомогти йому. Наше головне правило — оберігати один одного. Взагалі це найголовніше на війни — підтримувати, прикривати та допомагати один одному.
Взагалі, то страх є у кожного, головне — не розгубитися та не піддатися паніці. Треба тримати себе у руках, не дивлячись ні на що. Часом складно буває, особливо, якщо по п’ять прильотів снарядів за секунду буквально у 15-20 метрах від тебе.
Зрозуміло, що у кожної людини психіка індивідуальна і від такого шоку у всіх різні реакції. Втім, якщо у цілому з психікою все добре, то ти цей страх переборюєш всередині. Бо якщо не ти, то хто?»
***
Наразі українські військові щодня мужньо боронять суверенітет України, роблячи подвиги, котрі часом, навіть, складно усвідомити. Саме завдяки героїзму українців ми маємо змогу спокійно жити, займаючись буденними справами.
Втім, нашим завданням є продовжувати підтримувати бійців. Найголовнішим є збереження та якісний захист життів воїнів.